Підкорювачі Антарктиди

Як і підкорення Арктики, змагання за Центр Антарктиди почалися між двома дослідниками Скоттом і Шелктоном, і тут теж обоє починали разом, потім пішли кожен окремо, але в цій гонці виграв – третій!

Ще раніше я дізнався про другого підкорювача Південного Полюсу – Роберта Скотта. Фотокартки ці облетіли весь інтернет і просто вражають …

Як Скот і Амундсен ішли

Роберт Скотт – це ім’я справді стало легендою географічних досліджень. Народився він в Англії, став офіцером морського флоту, де йому запропонували очолити антарктичну експедицію в 1900 році. Отримавши величезну славу, він активно захопився антарктичними дослідженнями і вирішив досягти полюсу. Для цього почав збирати кошти і побачивши, що все одно їх бракує заставив своє майно.

Судно Терра-Нова висадило експедицію Скотта на о. Росса в червні 1910 р.

Чи знав Скотт про плани Амундсена, достовірно важко зрозуміти, в післяслові до книжки Р.Пірі, Р.Амундсен Північний полюс. Південний полюс – Москва: Мисль, 1972.-550 с. сказано, що так, оскільки ще будучи в Австралії, він отримав листа від Амундсена про його намір “вступити в бій за Південну шапку Землі”; тоді як в українському журналі Експедиція 21 №4-5 2007-2009(шкода, що досі він схожий радянський) згадуються спогади Реймонда Прістлі(його книжка Антарктична Одіссея є в російському перекладі), що ніби норвежців вони побачили після висадки на берег. Вже тоді Скотт відчув його перевагу і здивувався, що йому вдалося привезти стільки собак.

Бажаючи не лише досягти Полюсу, але і принести якусь користь для науки він залучив досить  велику групу вчених поділених на дві групи. Загальний склад експедиції складав 33 людини, в тому числі українець з Полтавщини –

Антон Лукіч Омельченко(зверху зліва) з колегою доглядає за своїми манчьжурськими конями. Він же - внизу.

Антон Лукіч Омельченко(конюх) і Дмитро Семенович Горєв, що дивився за собаками, котрих теж було 33, їх привезли з Сибіру, а в Північному Китаї, наш земляк Антон Омельченко купив 15 низькорослих маньчжурських коней + моторні сани L(в попередній експедиції всі його коні померли і “не дали Скотту ніякого уроку”).

м о т о р н і  с а н и  і  к о н і, бляхаL,

ще англійці не любили лижі  тому від них відмовилися… Але ж знав, знав він про Пірі і його впевнені твердження, що лише на собаках можна пересуватися полярними просторами, нажаль Роберт цього не осмислив, оскільки вперто казав, що коні їдять втроє менше ніж пси, але по об’єму то вийшло в 10 разів більше, вони не можуть проходити тріщини і важко переносять бурю. Моторні сани поламалися на початку експедиції, лижі були не у всіх, собак було кілька, поні не могли йти по рихлому снігу і тріщинах, тому загинули до підйому на високогірне плато, решту дострілили і пішли пішки тягнучи весь вантаж за собою.

Англієць Роберт Скотт з 5 друзями, дійшов до Полюсу 16 січня 1912 року, за місяць після Амундсена. Знайшовши його намет горді знеможені англійці сильно розчарувалися, Скотт тоді записав у щоденнику: “Отже, ми повернулися спиною до своїх честолюбних прагнень. Перед нами 800 миль(1300 км.) неустанного пішого походу з вантажем. Прощавайте золоті надії!”. Кожного дня їжі ставало все менше, тому пан Роберт, змушений був зменшувати порції їжі щодня.

Останнє фото експедиції Скотта. 18.01.1912. Стоїть по центру Роберт Скотт(голова експедиції,), Едгар Еванс(сидить справа, загинув першим провалившись в тріщину), Лоуренс Оутс(стоїть справа від Скотта.

Першим, на льодовику Бірдмора(200 км.) провалився в тріщину  і загинув Едгар Еванс. Біля його підніжжя вони знайшли свій склад конини, наїлися, але помітили, що бензин вивітрився через зіпсуті від морозу корки. Наступним помер Лоуренс Оутс, відморозивши ноги він просто вийшов з намету зі словами: “Піду пройдуся, може скоро повернусь”, його намагалися відговорити, але всі розуміли і поважали його благородний вчинок. Втрьох(Скотт, Уілсон, Боуерс) вони ще 5 днів ішли, але всього лише за 20 кілометрів від складу їх застала штормова буря. Останні двоє пішли на пошуки складу харчів, а Скотт тим часом писав листи їх рідним і близьким та продовжував свій щоденник.

Колеги по експедиції, що пішли вздовж узбережжя в складі іншої групи, так і знайшли  їх 12 листопада 1912 р., через 8 місяців, в наметі закутаними в спальники. Біля Скотта лежав щоденник, на його останній сторінці він писав: “З 21-го числа лютував неспинний шторм… Кожного дня ми були готові йти – до складу всього 11 миль, але нема можливості вийти з намету, так мете і крутить хуртовина. Не думаю, щоб ми могли на що-небудь мати надію… Шкода, але не думаю, щоб я буду в стані ще писати. ”

Щоденник обривався останнім записом 29 березня 1912 р. : “Ми знали, що йдемо на ризик. Обставини обернулися проти нас, тому немає причин жалітися. Все таки ми були на Полюсі і помираємо достойно. Але оскільки ми зажадали віддати свої життя за цю справу, заради честі своєї Батьківщини, я закликаю своїх співвітчизників з проханням: заради Бога, не залиште наших рідних”.

г.Обсервейшн, що на о. Росса

Скотта і інших поховали там де знайшли. А біля берегової бази на г.Обсервейшн, що на о. Росса поклали дерев’яний хрест з вирізьбленими іменами та словами з поеми Теннісона “Уліс”: “Боротися і шукати, знайти і не здаватися”.

Той самий вітраж, в церкві Св. Петра селища Бінтон біля Страдфорда-на Ейвоні, де зображено трагічну подорож Скотта.

Ще, дуже вражаючим є вітраж з 4 шибок в церкві Св. Петра селища Бінтон біля Страдфорда-на Ейвоні, де зображено трагічну подорож Скотта.
Після цих подій англійці звинуватили у всьому Амундсена, але на це він відповів: “Я пожертвував би славою, безумовно всім, щоб повернути його до життя. Мій тріумф затьмарений думками про його трагедію, вона переслідує мене”.

П.с. Портал Lenta.ru  написав якось: “Близько 1700 скляних негативів, зроблених в 1910-1912 рр. учасниками антарктичної експедиції “Терра Нова”, оцифровані в Інституті полярних досліджень ім. Роберта Скотта при Кембриджському університеті. З 4 березня 2009 р. вони доступні для огляду, пише The Times. Більшість знимок було зроблено Гербертом Понтінгом. Його архів “антарктичних” негативів кілька разів міняв власників. В 2004 р. всю колекцію купив Інститут полярних досліджень. На обробку і оцифрування витратили 420 тисяч фунтів стерлінгів(огооооо!).

І ще одна з останніх новин весни 2009: “В підвалі Кембриджського універу знайшли зображення пінгвінів на шкільних дошках, що в 1904 і 1909 намалювали Скотт і Шелктон, напевне для лекцій. Як такі малюнки простояли 105 років невідомо. Тепер шукають гроші для їх збереження. А знайшов їх історик Х’ю Люіс-Джонс”.”

Ці фото облетіли весь світ. Ще хочу показати їх у свому бдльоґику:-)

База Скотта тепер,розташована 25 км. від новозеландської антарктичної станції Амундсен-Скотт і американської станції МакМердо.Збудована з дерева і утеплена сухими водоростями.

Масло для лампадок і какао з експедиції Скотта

Продукти експедиції Скотта

Речі Скотта тепер через 100 років

Фотографічні матеріали експедиції Скотта

Чайники і запаси масла експедиції Скотта

Яйця імператорських пінгвінів, що зібрали для досліджень в експедиції Скотта

А це фотографії з тієї самої серії, тільки це вже табір Шелктона з яким Скотт колись починав свої дослідження. Він знаходиться недалеко.

Це інший табір Шеклтона

Табір Шеклтона, яєчний порошок, не з яєць. 1.01.1908

Табір Шеклтона, шкарпетки чекають своїх латальників.1.01.1908

Табір Шеклтона, трава в капцях для теплоїзоляції. 1.01.1908

Табір Шеклтона, сірники. 1.01.1908

Руал Амундсен народився в 1872 році. Ще юнаком зрозумів важливість спорту і активно почав ним займатися. В майбутньому це мало величезне значення! З 15 років він вже почав займатися полярними дослідженнями, але перед цим поступив в медичний факультет в К(Х?)ристіанії(так колись гарно називалося Осло), коли померла мати, він кидає його і навчається морській справі, та стає капітаном.

В 1903-1906 роках він вперше, на невеличкому моторно-парусному судні Йоа, проходить Північно-Льодовитим океаном з Атлантичного в Тихий. До цього при спробі це зробити загинуло сотні людей і десятки кораблів. Повторили це лише в 1944 році.

Земляк Фрітьоф Нансен дарує йому знамените судно Фрам, що спеціально побудоване у формі кокоса, щоб його не могли розплющити льоди. Тоді, Руал вирішує продрейфувати до Північного полюсу на ньому, але коли він дізнався про подвиг Пірі бере курс до Антарктиди. До відплиття про це знали лише його брат і троє членів екіпажу. Норвегія помагала йому всім чим можна, Амундсен активно і прискіпливо готувався, закупив 96 ескімоських собак і успішно привіз їх до Антарктиди. Там збудувавши хату, прокопавши купу ходів для різноманітних приміщень, де всі готувалися до майбутнього походу, вони перезимували літоJ. Полюючи на пінгвінів, морських котиків і тюленів, вони влаштовували склади по маршруту, розкладали орієнтувальні віхи і пірамідки з снігових цеглин. По них вони поверталися назад. При лютуючих морозах, сліпучих снігах, при t – 58 – -10°C, через величезні тріщини в льоді, снігові мости, гори і високогірне плато, вбиваючи по дорозі собак і з’їдавши їх вони успішно долали щодня немалі відстані. Сани , лижі і собаки цьому добре сприяли.

15 грудня 1911 року Амундсен з “бандою” однодумців підняли прапор Норвегії на Південному Полюсі.

Пройшовши за 99 днів 3000 км. вони щасливо у складі 6 чоловік та 11 собак вернулися живими і здоровими у Фрам-Хейм, а потім до Нової Зеландії і “на хату”.:)

Свої спогади Амундсен написав у праці Південний полюс та Моє життя, де постійно приділяв увагу спорядженню, собакам, їх ролі та їх улюбленому занятті – постійних бійках, натомість Пірі про це зовсім не згадувавJ

Повернувшись додому Амундсен став дуже відомою і популярною особою, але побувати на Північному полюсі він все ще хотів. Невдалою спробою був політ 2 літаками туди. По дорозі літаки змушені були сісти, один розбився. Ледве зробивши злітну смугу для літака, через 24 доби всі повернулися назад.

Впертий вікінг не збирався “попускатися” і купує дирижабль “Норге”, в італійця Умберто Нобіле, на котрому вони успішно, лише за 3 доби 12-14 травня 1926 року, перелітають Північний Полюс з о. Шпіцберген до Аляски. Це стало фінальним акордом в його прагненнях. Руал пише, що завершує всі дослідження і буде опосередковано займатися наукою. Але доля приготувала для нього інше.

В 1928 році Нобіле на дирижаблі Італія вирушає сам в Арктику, через обледеніння судно кидає вниз і при зіткненні 10 чоловік з радіостанцією, деякими речами і продуктами випадають на лід, а решту шість(група Алессандріні) полегшений дирижабль відносить в небуття. Весь світ почав активні пошуки обидвох груп, Амундсену дали літак, він не кажучи про маршрут польоту через 2 години зник з ефіру. 31 серпня в Баренцовому морі біля маяка Торсворг коло Норвегії знайшли поплавок Латама, в якому він летів. Йому тоді було 56 років і він з Нансеном став символом тої епохи і вічною гордістю Норвегії! До речі, славнозвісний Фрам стоїть під скляним куполом десь біля Осло, так що мусите його побачити, будучи в тих місцях.:)

Таких людей я ввічливо називаю – КОНІ! Це найбільше вираження поваги в даному випадку!